НОВОСТИ.dn.ua

В адрес интернет-газеты Донбасса поступило письмо Объединенной пресс-службы Федерального национально-культурной автономии "Украинцы России". Письмо адресовано Танюку, Жулинскому, Мовчану и другим деятелям украинской культуры, которые подписали обращение “Українці в Росії, або співпраця в ім’я України”. Приводим полный текст письма и надеемся на реакцию со стороны "дiячив" украинской культуры.

Шановні панове!

Зі здивуванням ознайомились ми з вашою реакцією на інтерв’ю члена Ради Федерації Федеральних Зборів РФ, головою Рад Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії “Українці Росії” Василем Думою, опублікованому в газеті „Урядовий кур’єр” 28 жовтня 2005 р.

На протязі останніх п’яти років, задовго до обрання В. Думи керівником федеральних українських організацій, ми неодноразово привертали увагу державних органів і громадськості України до серйозних недоліків в роботі Культурного центру України в Москві, та в цілому ненормальної ситуації, що склалася навколо нього.

На жаль, українська діаспора відчуває себе чужою у цьому великому приміщенні. Достатньо лише кількох прикладів. Тільки після неодноразового втручання Посла України в Росії М. Білоблоцького керівництво Центру милостиво дозволило проведення вечорів Українського музичного салону – вельми авторитетного проекту української громади, спрямованого на пропаганду української культури, та репетицій Української народної хорової капели і дитячого ансамблю “Горлиця”, єдиних таких колективів у Москві.

Робота “Української книгарні”, про яку пишуть автори звернення, “стараннями” керівництва Культурного центру була фактично паралізована в 2001 р. Цьому передувала здача приміщення книгарні в оренду російській комерційній структурі.

Об’єднанню українців Москви з великими труднощами вдалося протидіяти цим діям керівництва Культурного центру і високопосадових лобістів з московського уряду. Більше трьох років книгарня не працювала і незважаючи на триразові (!) гучні відкриття на протязі останніх місяців, книгарня зараз фактично є порожньою і часто зачиненою. Така ж ситуація з допомогою в розвитку української освіти в Росії, доступом до інформаційних ресурсів про Україну, не кажучи про питання бізнесово-економічної діяльності, про що говорив В. Дума.

Повністю відсутня робота з молоддю. Всі намагання організації «Українці Москви» налагодити таку роботу наштовхнулися на нерозуміння, а швидше свідому протидію керівництва КЦУ. Великий розголос одержало відлучення від Культурного центру московського клубу шанувальників українського футболу.

Що стосується „державницької” та „патріотичної” роботи, то її прикладами можуть бути розміщення в Центрі восени 2004 року штабу сумнозвісного зібрання „Українці Росії за Януковича”, ініційованого російськими політтехнологами, або провокація, влаштована заступником директора центру Ю. Василенком на IV Конґресі українців Росії. В той же час притулку для українських організацій в Центрі немає.

Дивно також, що під час неодноразових, як пишуть автори звернення, приїздів до Москви, ніхто з них не вважав за потрібне зустрітися з українською громадою. І це, взагалі, характерно для більшості українських високопосадовців. Приємними винятками тут є лише міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, народний депутат Геннадій Удовенко. Борис Іванович двічі – у 2000 та 2005 роках – дійсно неформально спілкувався з нами, уважно слухав і дав відповіді на питання, що є в його компетенції.

Можна в чомусь не погоджуватися з В. Думою, але твердження про те, що він „ще не знає про реальну діяльність Культурного центру та озвучив оцінки зі свого оточення”, могло би видатись смішним, якби не зачіпало гідність поважного діяча українського руху, якого намагаються представити маріонеткою. Те ж саме можна сказати про привиди „недружніх Україні людей, які намагаються вбити клин у стосунки між російським сенатором та Центром”. Хотілося б ще зауважити, що Культурний центр і його керівництво – це не одне те саме.

Українську громаду Росії та Москви непокоїть, і про це йшла мова на Конґресі українців Росії, що Культурний центр за основами своєї діяльності не в кращу сторону відрізняється від аналогічних центрів інших держав, не має сталого правового статусу, державного фінансування, чіткої концепції своєї діяльності, систематичної роботи, зокрема з українською діаспорою. Важко нам уявити й ситуацію, якби, наприклад, Франція побудувала в Москві культурний центр й здавала його приміщення в оренду. За таких умов Центр фактично перетворюється у вотчину чергового директора, який використовує надану йому в управління державну власність за власним розумінням. Тож безперервне видання особистих праць директором центру В. Мельниченком, погодьтеся, не може бути одним із основних завдань Культурного центру України.

Сподіваємось, що у нової демократичної української влади все ж повинно виникнути бажання ретельно проаналізувати роботу Культурного центру України в Москві, спитати з керівництва за цю роботу та прийняти рішення, які б вивели діяльність Центру на рівень, прийнятний для таких установ у Європі та світі.

В. Семененко, співголова Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії „Українці Росії”, керівник Українського національного освітнього центру

В. Кириченко, голова Комітету громадян України – членів Об’єднання українців Росії