Українська правда
"Українська правда" вже не раз писала про те, що в Україні складається революційна ситуація. Однак чи не головною її особливістю на даному етапі, з точки зору автора, є те, що в країні поки що відсутня провідна політична чи суспільна сила з програмою назрілих змін.

Сила, яка б виражала справжні інтереси народу чи принаймні його провідних, активних верств. Сила, яка б могла взяти на себе ініціативу й відповідальність за перезапуск не стільки самої держави, скільки існуючої далекої від народу-демосу й демократії взагалі системи влади.

Чи зможе виконати це завдання, цю історичну місію громадянське суспільство, яке пробуджується, набирає сили і про що також написало чимало авторів УП?

Зможе, якщо зіпреться на організовану загальнонаціональну силу, здатну до рішучих дій, до відстоювання інтересів більшості народу. Такою силою, як свідчить історія, може бути, наприклад, провідна суспільна верства (козацтво, селяни, робітники, буржуазія), озброєна частина народу (військо), політична організація (партія, блок) чи, зрештою, загальнонародний (суспільний) рух.

На кого може сьогодні спертися молоде громадянське суспільство незалежної України? Щоб відповісти на це запитання, необхідно хоча б трішки проаналізувати ситуацію в країні, оцінити основні завдання моменту й потенціал існуючих суспільно-політичних сил.

Очевидно, передусім треба погодитися, що в Україні логічно не завершився процес понад трьохсотлітніх національно-визвольних змагань за побудову незалежної Української держави (на всіх її етнічних територіях) і за перетворення населення країни в єдину політичну націю (народ).

Не повертаючись до загальновідомих історичних перипетій, спробуємо поглянути хоча б на останній відрізок часу – що не зроблено чи що зроблено не так після Майдану.

Основною рушійною силою Української революції (Майдану) в листопаді 2004 року виступив сам народ як молода нація і як громадянське суспільство, які вперше проявили себе в такому масштабі та з такою великою активністю.

Це була революція не прихильників Ющенка чи Януковича (між собою вони взагалі не билися, а здебільшого, принаймні в Києві, браталися), а саме народу, який прагнув відстояти своє право на вільне волевиявлення, розбудову демократичної держави, покінчити з "епохою кучкізму".

Що ж стосується спроби дати цій революції назву "помаранчева", то це просто було даниною зовнішній ознаці, кольору символіки блоку "Наша Україна", а не суті тих бурхливих подій. З наукової точки зору, визначення "помаранчева революція" не має жодних підстав – ні за її цілями, ні за рушійними силами, ні за перебігом подій.

Отже, за своєю суттю Майдан був сучасним етапом Української національно-демократичної революції – наймасовішим мирним повстанням народу проти старої влади і водночас найбільшою оксамитовою, ненасильницькою революцією в новітній історії XXI століття.

Сьогодні це вже очевидний факт. А те, що Майдан переміг без гвинтівок і кулеметів, без насилля і кровопролиття, свідчить про народний і демократичний характер цієї революції.

Тому можна зробити й інший висновок: сучасна народна демократія, на відміну від минулих епох, здатна перемогти мирними методами. І Україна – наймасштабніший досвід перемоги такої ненасильницької революції.

Водночас очевидним є також факт, що після 2004 року провідні представники вітчизняної політичної еліти, в тому числі й учасники тих подій, відступилися від основних завдань, принципів і цінностей Майдану.

Україна не стала ні народною, ні демократичною, ні республікою взагалі. Тому що республіканський устрій передбачає як мінімум виборність усієї влади знизу й доверху.

В Україні керівництво держадміністрацій призначається зверху й донизу. Тобто система влади загалом не змінилася, дещо тільки перефарбувавшись із олігархічно-кучмівського на олігархічно-кумівський лад.

Тобто демократичні реформи – реальний розподіл влади між різними гілками, введення місцевого самоврядування за європейськими взірцями, контроль громадянського суспільства за владою – нічого такого не відбулося.

Понад те, влада ще більше віддалилася від народу, бо стала "пропорційною", але пропорційною до олігархічно-кланового капіталу та створених ним чи обслуговуючих його вождистсько-тоталітарних партій.

Тобто після бурхливих подій Майдану розпочався відступ від народних і демократичних принципів та ідеалів Української революції в усіх напрямах. І передусім це робила нова, так звана помаранчева влада.

Тому перед справді народними й демократичними силами України знову постає головне завдання — відновити демократичну систему народовладдя, причому як у виконавчій, так і в законодавчій та інших гілках, як у центрі, так і на місцях.

Хто це може зробити? Яка чи які демократичні сили? В Україні були чи й досі є зародки (почасти вже й уламки) різних народних і демократичних (національно-демократичних, ліберал-демократичних, соціал-демократичних, християнсько-демократичних, конституційно-демократичних, народно-демократичних) партій.

Однак жодна з них, на жаль, не стала провідником інтересів більшості народу, а відтак і провідною силою суспільства.

Чи зможе стати такою силою громадянське суспільство? Зможе, якщо зорганізується, тобто якщо його найактивніша частина перетвориться у певний народний чи демократичний (народно-демократичний) рух. А вже цей рух виробить і запропонує назрілу програму революційної модернізації (перезавантаження) держави (влади) в інтересах усього народу.

Суспільним ідеалом оновленої системи влади, всього державного будівництва і може бути синтез кращого досвіду, зразків української народної демократії та сучасного досвіду розвинених країн.

Тієї демократії, того народовладдя, паростки якого проростали, починаючи з Київської Русі, Запорізької Січі, гетьмансько-козацьких республік, Української Народної Республіки, Рад народних депутатів (селянських, робітничих, солдатських) у період поза більшовицьким контролем і закінчуючи сучасними надбаннями розвинених демократичних країн рубежу ХХ-ХХI століть.

Йдеться, зокрема, про роль народного віче, козацьких рад, про виборність усіх органів влади, підконтрольність і звітність усіх посадових осіб перед громадою, муніципальний устрій місцевої влади тощо.

У пошуках ідеології
Безумовно, відразу виникне запитання: а що таке сучасна народна демократія, які її основні риси, в чому суть її концепції (ідеології)? На сьогодні такої ідеології як єдиного й цілісного маніфесту немає.

Тому, на думку автора, завдання полягає в тому, щоб синтезувати українську ідеологію – від ідейних історичних надбань до сучасного народно-демократичного руху. Тим більше, що зараз маємо досвід Української революції на рубежі 2004-2005 років.

Очевидно, що базовими для такої ідеології мають бути три ідеї – самостійної Української держави, її демократичного устрою та відстоювання інтересів усього українського народу.

Це дає змогу сформулювати кінцеву мету української народної демократії (інакше кажучи, її суспільно-політичний ідеал) як побудову самостійної Української демократичної держави й розвиненого громадянського суспільства в інтересах усього українського народу, його добробуту й процвітання.

Як побудувати такі державу й суспільство, як забезпечити реалізацію інтересів народу – на ці питання має дати відповідь теорія (концепція) народної демократії.

Найважливішими питаннями тут є розподіл влади, права й свободи громадян, функціонування демократичних політичних партій, громадських організацій і громадянського суспільства загалом, підвалини (засади) економічної та соціальної політики держави, регіональне та місцеве самоврядування тощо.

На ці питання сучасні наукові теорії дають досить вичерпні відповіді. Отже, питання полягає в тому, щоб зробити їхню ревізію, відібрати все найкраще та синтезувати на українському ґрунті, для тутешніх умов і потреб.

У своєму ідеологічному маніфесті народні демократи мають також визначитися щодо своїх союзників і попутників по демократичному табору. Це – націонал-демократи, соціал-демократи, християнські, ліберальні, конституційні демократи, тощо.

Відмінними у них є лише окремі ціннісні орієнтації, захист передусім інтересів конкретних соціальних груп, а спільного значно більше – єдина незалежна Українська держава, спільні демократична платформа й цінності, добробут народу тощо. Все це – засадничі принципи подальшої розбудови держави й суспільства.

Цілісним завершенням ідеології українських народних демократів має бути виклад їхнього бачення місця й ролі нашої країни в європейській сім’ї народів та світовому співтоваристві.

Вперед — до народно-демократичного руху?
Чи не головна політична помилка лідера блоку "Наша Україна" та коаліції "Сила народу" Віктора Ющенка відразу після Майдану полягала в тому, що він відмежувався, відмовився, відступив від того широкого по суті народно-демократичного руху, який тоді виник задля підтримки його політсили й висловлених ним цілей.

Він не зрозумів, що громадянське суспільство не просто прокинулося, а вже готове до дій, до виконання своїх функцій. Натомість повів усіх назад, до окремих політичних квартир, до роздроблених партій, перетворивши навіть блок НУ в партію Народний Союз "Наша Україна".

Зосередившись на власних інтересах і цілях, вони (партії й партієчки) швидко перегризлися біля владного корита. Інтереси народу стало нікому захищати.

Звичайно, Українській державі (унітарній) потрібна потужна центристська сила, яка стане стрижнем усієї політичної нації (народу), опорою всієї політичної системи, запорукою демократичних перетворень.

Шлях до цього відкриває справжнє пробудження української політичної нації, про що й засвідчила листопадово-груднева революція 2004 року. Та оскільки її цілі не досягнуті, назріває її другий етап – Майдан-2. Тільки вже не однокольоровий, а справді народний, жовто-блакитний. Це буде Майдан громадянського суспільства.

Саме він в умовах значних регіональних суспільно-політичних, культурно-ментальних й інших відмінностей, а також через низку суб’єктивних причин, пов’язаних передусім з амбіціями лідерів найбільших партій, розпочне об’єднавчий процес не задля створення якоїсь надпотужної мегапартії, а широкого народно-демократичного руху, здатного стати провідною силою всієї держави й суспільства, виконати об’єднавчу місію Сходу й Заходу тощо.

Це не буде Рух-4 (три вже були). Це буде Народно-демократичний рух громадян України. Про самоорганізацію громадянського суспільства й необхідність прояву ним революційної ініціативи "Українська правда" вже неодноразово писала.

Справа за тим, щоб надати цьому народному й демократичному рухові організаційних форм, висловити його ідеологію, цілі, завдання, донести їх до основних верств народу й розпочати втілювати в життя.

Втім, на думку автора, із започаткуванням (конституціюванням) такого Всеукраїнського народно-демократичного руху не обов’язково чекати до дефолту, системної кризи та народного вибуху.

Цей рух зміг би досить швидко зініціювати дострокові вибори президента і до рад усіх рівнів з висуненням кандидатів від народу, перемогти на них, а відтак стати провідною суспільно-політичною силою, здатною виконати головні творчі завдання зі здійснення радикальних перетворень у всіх сферах суспільства, причому без барикад і революційних потрясінь.

Отже, настає час і створюються об’єктивні передумови для реалізації ідей і принципів української народної демократії, як у розбудові незалежної держави, так і громадянського суспільства.

* * *

На завершення ще раз наголосимо, що в сучасних умовах, коли політична демократія має перерости в соціальну демократію, провідником суспільства, який забезпечить подальший розвиток і прогрес, може бути тільки широка народна сила (в Європі, наприклад, нині домінують народні партії). Саме тому в оновленої народної демократії є всі шанси стати тією громадянсько-суспільною силою, за якою велике майбутнє.

Микола Рубанець, кандидат філософських наук, для УП