Українська правда
Формально причиною відсутності згоди президента і "Нашої України" на відновлення демократичної коаліції є вимога прийняти спільну з БЮТ радикально-безкомпромісну заяву щодо російсько-грузинського конфлікту.

Позиція підтримки Грузії зрозуміла та потрібна, і глибинний смисл такої підтримки окреслюється не антиросійською налаштованістю, а українськими інтересами.

Чи конкретна вимога "Нашої України" визначається такими інтересами? Відповідь на це питання є лише окремим проявом більш глобальної проблеми – нашої самоідентифікації та утвердження як незалежної держави, проблеми нашого відношення до Росії.

Ця проблема має кількасотлітню історію. Починаючи із середини XVII століття Богдан Хмельницький, бажаючи зберегти створену ним українську державу, уклав військовий союз з Росією для боротьби проти Польщі.

Цей союз розпався через два роки. Недолугі спадкоємці Богдана, послуговуючись в міжусобній боротьбі за владу та гроші допомогою Москви, Варшави і Порти, втратили державу. Почався тривалий процес узалежнення та асиміляції українців Росією.

У XX столітті почався зворотній процес. З 1917 року, від УНР, через збройну боротьбу та компроміси ранньої УРСР в новітній історії України тривав шлях виокремлення від "тіла" Росії.

Перший етап українізації України - маємо на увазі не лише мовний аспект, а процес самоідентифікації громадян та усамостійнення українського суспільства в широкому сенсі - перервався поразкою в громадянській війні, другий, званий соціалістичною українізацією - голодомором, репресіями та війною.

Наступний етап усамостійнення був пов’язаний з хрущовською відлигою (відносною демократизацією) і теж був перерваний посиленням авторитаризму і репресіями.

Далі – процес "перестройки", найглибшої за всю історію СРСР демократизації – закономірно закінчився проголошенням української незалежності.

Історія, таким чином, показує, що процеси демократизації і унезалежнення в Україні нерозривно поєднані і залежні один від другого.

З проголошенням незалежності в 1991 році був досягнутий формальний відхід від Росії. Ключове слово у цьому реченні – "формальний". Бо закінчився лише певний етап, і лише етап, а процес ментального розмежування України і Росії триває і в умовах незалежності, маючи внутрішні і зовнішні, віртуальні і реальні, економічні і культурні (список можна продовжувати в будь-якому напрямку – футбольному, дипломатичному, торгівельному і т.д.) аспекти.

Більше того, відношення українського суспільства до процесу унезалежнення від Росії є визначальним чинником соціальних та електоральних протистоянь в Україні.

Відношення до ЄС та ЄЕП, української мови чи приватної власності на землю, змін до Конституції чи НАТО – будь-які актуальні на даний момент політичні розбіжності тут же проектуються на вісь відношення до Росії, вказуючи на потужну ментальну залежність від неї.

В результаті політичні протистояння максимально заряджаються емоційно, опоненти керуються єдиним індикатором – це "за" чи "проти" Росії, а обидві відповіді однаково сигналізують про залежність від Росії.

Бо протилежністю до любові як залежності не є ненависть, а байдужість, чи – якщо м’якше – нейтральність, як, наприклад, відношення домінуючої більшості громадян-українців до Фінляндії чи Австралії. Саме цієї залежності треба позбутися українському політикуму і суспільству.

Тому сьогодні надзвичайно актуальним є лозунг Хвильового "Геть від Москви!". Не у вульгарно-примітивному розумінні: втікати від Росії. Нікуди ми не втечем, і не треба.

Лозунг актуальний в його автентичному, якщо хочете - в тичинівському прочитанні "нам своє робить": поглиблення нашої самоідентифікації не через протистояння, а через унезалежнення (не анти- чи проросійськість, а "аросійськість").

Натомість Росія, як тільки відчуває для себе загрозу прагматично-нейтрального ставлення України до неї, нав’язує нам протистояння на всіх фронтах: нафтовому (в минулому), газовому (нині) і, наостанок, потенційно-військовому.

Під цим кутом зору актуальним зараз є військово-політичне самовизначення України. Питання НАТО не є питання "в НАТО чи не в НАТО", це питання чи "ми з Росією чи без Росії", це питання чи Україна може самостійно прийняти своє рішення, виходячи з власних потреб та інтересів, а не інтересів Росії чи проти її інтересів.

Тому так актуальною зараз є адекватна мовна політика (ця тема потребує ширшої розмови і про це аспект скажу окремо пізніше), переосмислення історії, захист українського інформаційного поля, енергозбереження та диверсифікація енергопостачання – бо все це є складові творення власного окремішнього ментального і політичного простору.

Об’єктивно, цей процес творення є цивілізаційним вибором України, бо за цим стоїть ментально-цивілізаційний поділ оточуючого світу, два способи самоорганізації суспільства – пірамідально-вертикальний з авторитарним лідером на чолі чи горизонтально-демократичний з пріоритетом поваги до прав і свобод людини.

Тенденція Росії до авторикратизму дає нам добрий шанс, бо віддаляє Росію від нас, поглиблює світоглядний (не мовний чи національний) поділ, підкреслюють інакшість способу організації суспільства та ціннісних орієнтацій.

Повернення Росії до царського та радянського імперського антуражу (герб, гімн, брязкання зброєю) та відповідні риторика і поведінка сприймаються все більш дистанційовано та відсторонено.

Усвідомлення цих тенденцій дає дієві інструменти для конвертації нашої інакшості в наші переваги: ми можемо приєднуватися до європейського контексту. З іншого боку, така позиція створює світоглядну базу для вирішення багатьох практичних проблем: від газових переговорів до моделей економічного та соціального устрою.

А тепер про російсько-грузинський конфлікт.

Питання засудження агресії в Грузії варто розглядати саме у контексті сказаного вище.

Був час, коли проблема стояла надзвичайно гостро, і реакція Президента була вчасною, доречною і необхідною.

Був час, коли заява парламенту могла суттєво вплинути на ситуацію. Але для цього блоку НУНС треба було домовлятися з БЮТ і Блоком Литвина, шукати формулювання, і при досягненні компромісу це була б офіційна позиція Верховної Ради.

(А якщо це було неможливо, то з точки зору прагматичного інтересу не треба було вносити жодних проектів, і тоді позиція Президента залишилася б єдиною офіційною позицією України).

Проте міжнародний конфлікт був використаний в інтересах внутрішньої політичної боротьби.

Був час і минув. Сьогодні ситуація змінилась. Після того, як остаточно сформувалась позиція Європи (суспільна і політична), після того як президент підписав спільну з ЄС декларацію щодо російсько-українського конфлікту, а надто після останнього рішення ПАРЄ надмірно радикальний тон і зміст проекту заяви "Нашої України" є не ознакою принциповості, а, радше, незрілості.

Така позиція стала б свідченням нашої залежності (залежності від нашої антиросійськості, а значить і від Росії), відсутності прагматичної і реалістичної оцінки ситуації. Бо, навіть якщо виходити з міркувань допомогти Грузії, то Грузія потребує зараз не заяв, а реальної допомоги, і ця допомога мала б бути взаємовигідною.

А якщо виходити з інтересів України, то Україна потребує зараз не посилення протистояння з Росією, а конкретних кроків в напрямку до енергонезалежності та НАТО і, в першу чергу, приєднання до ПДЧ у грудні.

Дуже сумніваюся, що конфлікти і суперечки в українській владі, а тим більше дострокові вибори, сприяють досягненню цієї мети. Натомість посилюють загрозу приходу до влади радикалів різних мастей і в кінцевому підсумку формування промосковського уряду в найбільш несприятливий час.

Благими намірами здобути різні тактичні перемоги вистелено дорогу зовсім не в тому напрямку, який декларується. І поки ми цього не усвідомимо країну далі будуть розколювати за про- чи антиросійськими інтересами.

Тарас Стецьків, заступник голови Фракції "НУ-НС"