"Реальная газета"

Історія людини, якій пощастило вижити під час Голодомору 1932-33 років

Незважаючи на те, що Голодомор 1932-33 рр. листопадовим (2006 р.) рішенням Верховної Ради начебто отримав належну оцінку законодавців, рік, що минув, показав, що наше суспільство не змінило свого відстороненого ставлення до цієї наймасштабнішої трагедії українства.

Відомо, що в умовах сталінського режиму історична правда про ці події або замовчувалася, або спеціально фальсифікувалася. За стіною тривалого мовчання, приховування документів (аж до недавнього часу), залякування і нищення свідків перебувала й правда про колективізацію, розкуркулення і голодомори українського селянства.

За того режиму це було закономірно. Але намагання применшити масштаби і замовчати жахи геноциду українців є відчутними й досі, вже в незалежній Україні. У результаті наше молоде покоління або мало знає, або зовсім не знає про причини, перебіг і наслідки Голодомору.

На жаль, до сьогодні на державному рівні в Україні не фінансувалися системні дослідження теми Голодомору. На думку дослідника цих подій І.Самійленка, головна причина блокування таких досліджень у тому, що в сучасній Україні є недоброзичливці, які чекають, поки не залишиться жодного свідка цієї трагедії.

Найпершою ознакою будь-якої цивілізованої нації є наявність у неї історичної пам’яті, передусім — пам’яті про свої національні трагедії. Саме історична пам’ять є запорукою формування політичної нації, а на її основі вже громадянського суспільства. А в Україні, як показує життя, проблема історичної пам’яті покладена на плечі не державних інституцій, а громадських організацій. Що не кажіть, а впродовж нашої незалежності самі лише ентузіасти займалися копіткою працею зі збору спогадів очевидців Голодомору 1932-33 рр. — головного джерела вияву історичної правди про цю трагедію.

Саме збір емпіричного матеріалу є основним завданням всеукраїнської Асоціації дослідників голодоморів в Україні. 2003 року в Луганську створено філію цієї асоціації. За чотири роки її членами здійснено обстеження 170 сіл Луганської області, населення яких найбільше постраждало від Голодомору, записано на відео- та аудіоплівку свідчення його очевидців. Сподіваюся, що скоро ці документи будуть видані окремою книгою, а на їх основі буде створено документальний фільм про Голодомор на Луганщині.

Переконана, що збирати і публікувати подібні матеріали потрібно — з метою донести правду до тих, кому належить будувати нову Україну.
Отож, створення джерельної бази майбутніх об’єктивних історичних розвідок — першочергова мета діяльності нашої громадської організації.

Цього літа мені вдалося побувати у сорока чотирьох селах п’яти північних (сільськогосподарських) районів Луганської області — Сватівського, Кремінського, Новопсковського, Білокуракинського та Новоайдарського. Удалося поспілкуватися з тими, хто пам’ятає голодні роки (більшість моїх респондентів у 1932-33 роках були дітьми. Але пощастило знайти й тих, кому сьогодні 100 і навіть 105 (!) років і зафіксувати на відеокамеру їхні розповіді).

Звичайно, всю цю копітку справу мені було б дуже важко здійснити самотужки, без допомоги обласних і місцевих державних керівних органів.

У зв’язку з цим хочу скласти подяку тим, хто допоміг мені в цьому. Так, транспорт неодноразово надавала Луганська обласна державна адміністрація (ЛОГА) та колишній депутат Верховної Ради, наш земляк Микола Гапочка. Відеозапис розповідей свідків Голодомору здійснювали відеооператори телеканалу ЛОТ Олексій Мавсесян та Олександр Пічугін, а також оператор-аматор із Сіверськодонецька Ігор Ткаченко.

Управління внутрішньої політики ЛОГА звернулося до своїх колег в адміністраціях тих районів, де ми побували, і наша дослідницька група отримала всіляку допомогу. Окрема подяка головному спеціалісту з питань внутрішньої політики Сватівської райдержадміністрації Ользі Погрібняк, яка пожертвувала заради нас своїм відпускним часом.

А нещодавно нашій Асоціації довелося попрацювати в не зовсім властивій для нас функції. Ми отримали листа від професора одного з московських інститутів Володимира Монакова. У листі йшлося про те, що його мати, Анна Євгенівна Монакова, народилася 1925 р. у селі Литвинове Білолуцького (нині Новопсковського) району Луганської області.

За свідченням В.Монакова, у 1932 р. від голоду померли батьки, брати і сестри його мами. Вона одна вижила з усієї родини й була віддана до дитячого будинку в цьому ж селі, де й виховувалася до початку війни. У воєнний час дітей евакуювали спочатку до Саратова, а потім до Оренбурзької області; дорогою документи цих дітей загубилися.
З того часу Анна Євгенівна живе в Росії, а її син Володимир просив нас провести архівний пошук документів, які б могли пролити світло на історію його родини по лінії матері.

Пошукову роботу здійснює член нашої Асоціації Ніна Михайлівна Сичова (пенсіонерка, за фахом історик-архівіст). Кілька місяців вона працювала з документами, які належать до фонду “унікальних” — із метричними книгами села Литвинове і сусідніх сіл.
Із цих книг Ніні Михайлівні вдалося встановити справжнє прізвище батька, діда й прадіда Анни Євгенівни — Неласий, а також їхні імена.

Але це тема наступної статті. Скажу лише, що з метою зібрати якомога більше інформації стосовно долі Ганни Неласої я вирішила поїхати на її батьківщину — в село Литвинове. Сьогодні тут уже нікого немає, залишились одні мазанки, які розвалюються та заростають бур`янами. У сусідньому селі Козлове нам пощастило знайти кількох літніх жінок, які родом із Литвинового.

Перша з них — Трембач Меланія Яківна, 1925 р. народження. Зауважу, що недалеко від цих сіл розташоване село Трембачеве — до голодомору 1932-33 рр. наповнене людом, а сьогодні майже мертве. Меланія Яківна пригадала свою однолітку Ганну Євгенівну. Вони разом ходили в литвинівську школу, а коли в Литвиновому стало мало дітей (імовірно, після голодомору. — І.М.), — ходили в козлівську школу. Після того, як вона залишилася сиротою, жила в чужих людей. Наостанок бабуся додала, що вже мало що пам’ятає, і порадила звернутися до своєї старшої односельчанки — Пріськи Калмиченкової, яка розкаже більше.

Справжнє ім’я Пріськи Калмиченкової — Безкішкіна Єфросинія Федотівна, 1916 р. народження. У цієї бабусі напрочуд добра пам’ять і здоровий гумор, хоча їй уже за дев’яносто. Єфросинія Федотівна докладно розповіла про весь рід Ганни Неласої — її дідів, батьків, дядьків і тіток, братів і сестер. Пригадала, хто з ким був одружений, назвала всі їхні імена. Уточнила, що після того, як дівчина залишилась сиротою, її спочатку забрала до себе тітка Серафима, яка потім віддала її до притулку (його в селі називали “яслами”).

І перша, і друга наші співрозмовниці сказали, що батько Ганни Євген помер у землянці. Зі своєї досить великої практики збору інформації від очевидців голодомору я знаю, що радянська влада, організовуючи колгоспи, поділила селян на бідняків, середняків, куркулів і підкуркульників. Більшою мірою пощастило першим і другим — їх зігнали в колгоспи без особливих проблем. Третіх із сім’ями (як правило, це були багатодітні, працездатні, а тому й заможні селяни, які самі обробляли свою землю і лише влітку наймали сезонних робітників) відправили на Соловки.

А “підкуркульників”, теж досить забезпечених селян — розумних, роботящих і здатних продуктивно працювати — з дітьми вигнали голих і босих із села. Не маючи можливості нікуди виїхати або піти (у них не було паспортів, а в 1932 р. були виставлені збройні загони, які виловлювали таких утікачів і вертали їх назад помирати голодною смертю), вони змушені були рити в “ярках”, за селом, землянки, щоби перезимувати там.

Коли восени 1932 року почався організований новою владою голод, ці люди ходили, як тіні, полями та збирали мерзлу картоплю або цибулю і врешті-решт умирали. Очевидно, такою печальною смертю померли й батьки, брати та сестри Ганни Євгенівни. Такий висновок я зробила через згадане в обох оповіданнях слово — “землянка”. Дуже вже схожими виявилися історії, почуті мною в різних селах нашої області…

Наведу уривок розповіді Є.Безкішкіної (стилістику мовлення збережено):
“Сім’ю Неласових розкуркулили і виселили в землянки, там вони всі померли — батьки і четверо дітей. Залишилась одна дитина, Аня.

Ще пам’ятаю, як наші дєдушка й бабушка, і дядько, й тьотка од голоду померли — тут, у селі.
— А чому люди голодували?
— Та того шо викачали хліб та вивезли за гряницю, а тут і колхозники тоді подохли, і індідуали (індивідуалісти. — І.М.). А тоді розкуркулювали їх… Так мертві підряд лежали, як снопи. Багато, багато тоді померло! У Литвиновому тоді багато хат було, а тепер нема нічого”.

Мертвих людей не ховали, бо в живих не було на це сили. Така ж картина була і в сусідніх, і у віддалених від Литвинового селах.
Моє подальше листування з Володимиром Монаковим уже для мене пролило світло на окремі епізоди життя його матері.

В її особистій історії, як у краплі води, віддзеркалена історія загальноукраїнських трагедій ХХ століття… Про це я розповім у наступній статті.

Ірина Магрицька — голова Луганської обласної філії
Асоціації дослідників голодоморів в Україні

Заголовок

Заголовок

111... читать дальше >>>