"Молодогвардеец"

Поїздку до Луганська розглядала, як можливість пізнати, побачити, довідатися. Та сталося так, що довелося втілювати в життя й інше завдання – бути представником далекого «дикого» Заходу на українському Сході. Для прикладу – пояснювати декому, що Західна Україна – це не тільки Львів, а Івано-Франківська і Закарпатська – це («виявляється») дві різні області. Одразу зауважу, що таких необізнаних людей у Луганську дуже мало, а насправді луганчани – гостинні і привітні люди. Абсолютна більшість співрозмовників цілком адекватно реагувала на те, що я розмовляла українською мовою

Перші відмінності між нашими областями, які одразу кидаються в очі: у Луганську більше політичної реклами та більше пам’ятників. На відміну від Івано-Франківська у Луганську є пам’ятник Шевченкові, а крім того ще де­кілька пам’ятників Леніну (яких теж нема в Івано-Франківську). І хоча деякі пам’ятники, як на мене, вже є анахронічними, деякими з них можна замилуватися і людині, яка зовсім не розуміється у мистецтві. Для прикладу, гордістю міста луганчани вважають пам’ятник маршалу Ворошилову на коні. Хоча любуються не так вершником, як конем.

Та найбільше вражень від поїздки у мене залишилося після екскурсії у одну із шахт, походу у музей жертв помаранчевої революції та спілкування з його засновником, а також після «знайомства» з половецькими бабами.

Враження №1.
Шахти (кожен день під смертю)

Спуститися в шахту було чи не «найсакральнішою» метою моєї поїздки. Хотілося відчути, як то кажуть на власній шкірі, де працюють шахтарі і, як вони добувають чорне золото.

Шахта ім. М.В. Фрунзе, на яку мене відправили, знаходиться на півдні Луганської області у невеликому м. Ровеньки. Саме місто цікаве тим, що там, крім одного з найцікавіших пам’ятників молодогвардійцям, є декілька церков, побудованих приватними підприємцями за власні кошти. Чим не приклад для наслідування бізнесменам із Західної України, де як правило церкви будують громадою, всім селом. А окремих потужних альтруїстів не так багато.

У Ровеньках велика проблема із водопостачанням. Розповідають, що води у місті може не бути тиждень або й більше. Тому один підприємець побудував капличку і викопав біля неї криницю, звідки люди можуть безкоштовно брати воду. Правда , черги за водою – неймовірні. Та найбільшим курйозом є те, що депутати міської ради зобов’язали підприємця, який побудував церкву платити податок за землю. От і зроби людям добре. Бюрократ, як кажуть, він і в Африці бюрократ.

Та повернемось до шахти. Керівництво шахти ім. М.В Фрунзе, як з’ясувалося пізніше, погодившись спустити журналіста з Івано-Фран­ківська під землю, не підозрювали, що він виявиться особою жіночої статі. Тому мене постійно перепитували, чи мені не страшно? «Не страшно», – відповідала я, тому що я не уявляла, чому має бути страшно. Хоч після першого візиту у шахту, я вже подумаю, чи наважилася б я спуститися туди ще раз.

Заздалегідь мене вже попередили, що у шахтах, за віруваннями деяких шахтарів, з’являються різноманітні духи. Одного разу у шахті зник гірник. Після тривалих пошуків його нарешті знайшли у шахті голого. Пізніше з’ясувалося, що він з’їхав з глузду. Через деякий час у шахті знайшли ще декілька боже­вільних шахтарів. Всі вони розповідали про якусь білу королеву, дуже красиву жінку, яка намагалася їх звабити і вони збожеволіли від її надприродної краси.

Окрім білої королеви, лабіринтами підземелля блукає й «злий» Шубін – дух шахти, який за переказами може бути і добрим. За однією з версій ім’я Шубіна походить від прізвища жорстокого гірничого майстра Шубіна, який забивав на смерть робітників під землею, а за іншою – від прізвиська шахтаря, душа якого, за легендою, ходить у навиворіт одягненому кожусі (шубі) по забоях із факелом у руці і спалює газ. Оскільки у шахті ім. Фрунзе газу немає, то можна було вже не хвилюватися, що Шубін нас підірве. Проте, шахтар, який супроводжував нас, попередив: «Коли стане страшно скажеш і ми підемо назад».

Перед тим, як спуститися у шахту, потрібно ознайомитися з технікою безпеки. Після того вдягнути спецодяг шахтарів – обов’язково каску з коногонкою (лампочка, яка прикріплюється до каски) та взяти з собою рятувальний набір. Потім, бажаючим спуститися у шахту, видають два номерки, один віддаєш перед спуском, а інший, коли повертаєшся. Це своєрідний контроль, щоб ніхто у шахті не загубився. Роботи на шахті Фрунзе ведуться на глибині понад 590 метрів.

Але це все не так просто. Шахтарі щодня добираються до місця роботи підземними лабіринтами приблизно годину. Щоразу йти важче і важче, все більше і більше перешкод. Вражає аварійний стан крівлі, звідки постійно щось падає. Супроводжуючий спокійно пояснює: «Бачите тут аварійна ділянка, якщо тут щось впало, воно і далі буде падати в цьому місці».

Але найголовніше і найстрашніше у шахті – це лава. Саме тут добувається вугілля. Щоб побачити працю шахтарів у всій красі, мені запропонували пройти через лаву, довжиною 350 метрів.
Хоча слово «пройти» у даному випадку і не дуже підходить. Точніше – пролізти. А в деяких місцях потрібно й повзти. Температура повітря вище 30 градусів. Дихати немає чим. І в таких умовах людям доводиться працювати за смішну зарплату – 2000 гривень. І…, як сказав наш екскурсовод – кожен день під смертю. До речі, середня заробітна праця шахтаря в Україні у 8 разів менша ніж у Польщі та у 16 – ніж у Німеччині.

Враження №2.
Баби (не луганські – половецькі)

Подорожуючи Луганщиною часто можна побачити камінні скульптури – половецькі баби. В давнину їх ще називали «балбалами», що означає камінь з написом. «Балбалами» також називали воїнів героїв. За іншою термінологією, визначення «баба» (від балбалам) виникло від давньотурскького, що означає предок – тато-дід. Кам’яні статуї науковці приписують до творів мистецтва ХІ–ХІІІ ст. Ставилися статуї на курганах або на невеликих гірках – обов’язково на підвищенні.

Найцікавішу колекцію кам’яних баб у Луганську мені довелося побачити на території Луганського педінституту ім. Т. Шевченка, де зібрані статуї з усієї Луганської області Та не подумайте, якщо кам’яна статуя називається бабою, то це обов’язково скульптура жіночого роду. Статуї бувають жіночої, чоловічої і навіть невизначеної статі або двостатеві.

Розпізнати статую жіночого роду можна за такими ознаками: оголені масивні груди, збільшені об’єми тазу та живота, а, інколи, – виділений дітородний орган. Розглядаючи статуї, можна припустити, що жіночим ідеалом у давнину були огрядні жінки. Більше того, вважалося, що чим більші груди у жінки, тим жирніше у неї молоко, а це означало, що вона може вигодувати сильного воїна.

Унікальною статуєю жіночої статті є Чернухінська мадонна, яка зберігається у Луганському Краєзнавчому музеї. Цю статую знайшли 1971 року у кургані у населеному пункті Чернухіно, Перевальського району. Особливістю статуї є те, що на животі у неї зображена дитина. Це символізує ідею жіночої турботи, яка дарує життя та продовжує рід. Дивно, але дитина під грудьми – не майбутній син-воїн, а дівчинка. Ознаки статевої приналежності, як і у її мами, у неї особливо підкреслені. Це можна пояснити тим, що половецькі жінки брали участь у війнах на рівні з чолові­ками, а крім того ще займалися домашнім господарством.
Чоловічі статуї, на відміну від жіночих, не мають виражених ознак статевої приналежності. Статуй чоловіків можна розпізнати за військовим знаряддям, а також вусами та шоломами на голові. Крім того, чоловічі фігури стрункіші, за жіночі. Інколи чоловіки також зображалися із вираженими грудьми: це означає, що чоловіки наділялися ідеєю жіночої сили родового покровителя, який дарує життя, благополуччя і силу. Найчастіше груди на чоловічих скульптурах зображалися в ІХ та ХІІІ сторіччях. Саме в цей час половці активно воювали. У першому випадку вони були ініціаторами війни, а в другому – об’єктом нападу з боку монголо-татар. Скульптори хотіли підкреслити, що чоловік не тільки воїн, а так, як і жінка, продовжувач роду. Зауважимо, що жіночі груди відрізняються від чоловічих. Чоловічі груди зображалися атлетичними, а інколи й обвислими – якщо у чоловіка був великий живіт. До речі, великий живіт – це символ достатку і багатства.

Є статуї у яких дуже важко визначити стать, тому їх називають двостатевими статуями. Це переважно статуї, у яких присутні і жіночі груди і чоловічі вуса, на головах у статуй можуть бути шоломами, а за поясом військове причандалля. Зауважимо, що науковці класифікують статуї не тільки за статевими ознаками. Безперечно, що ровесники половецьких баб бачили їх зовсім «іншими очима», вони розмовляли іншою мовою, в них по-іншому тік час. І в символі половецької баби, вони виклали цілком інший від сучасного зміст. Нам незрозумілий і недосяжний...

Враження №3. Музей жертв помаранчевої революції

На початку статті я зауважила, що луганчани – дуже гостинні люди. Проте серед них є й такі, які переконані, що Україна ділиться на «бандерівців» і «східняків». Більше того люди з такими переконаннями сприяють розповсюдженню таких міфів. Тішить те, що людей з подібними переконаннями у Луганську небагато. Одним з них є засновник музею жертв помаранчевої революції. Зауважимо, що до відкриття музею, більшість луганчан ставляться досить скептично.

Чомусь не викликає здивування, що вхід до музею безкоштовний. Адже музей відкрився недавно і треба зробити собі рекламу. Більше того, працівники музею люб’язно запропонували провести екскурсію та показати шестихвилинний фільм, у якому чомусь проводяться паралелі між помаранчевою революцією та ідеологією фашизму. Музей ділиться на три зали: перший – помаранчева революція, другий – псевдогерої Другої світової війни (де головним ворогом України зображено Романа Шухевича) та третій, присвячений символіці засновників музею – «справжнім героям сучасності», партії «Молодая гвардия», яка є наступницею луганської Партії регіонів. Подейкують, що й гроші на відкриття музею виділила Партія регіонів.

Як на мене, найколоритнішими експонатами у музеї є помаранчева смерть та апельсини, з яких стирчать шприци. На увагу також заслуговують і футболки із написом «Слава богу, я не москаль», які на Західній Україні, за словами екскурсоводів роздаються безкоштовно. На запитання «Де саме?», відповів: «Не знаю, це питання не до мене. Звертайтеся до засновників», мовляв – я завчив те, що мені сказали завчити.

Засновником музею виявився звичайно не українець і навіть не росіянин. Ним виявився вірменин Арсен Клінчаєв, депутат Луганської міської ради від Партії регіонів. Перш за все ми спитали Клінчаєва, що надихнуло його сотворити музей жертв помаранчевої революції. На що він відповів, що нещодавно у Луганську показували фільм про Шухевича і у цей час він побачив сльози на очах у ветеранів Другої світової війни. Після того, він швидко продав свою квартиру на вул. Шевченка (цікаво скільки у нього ще залишилося квартир) і відкрив музей, у якому поєднав помаранчеву революцію, ідеологію фашизму, ОУН-УПА та СС «Галичину» (що для нього одне й те саме). За словами Клінчаєва, ініціаторам показу фільму про Шухевича у Луганську треба «башку снєсті». Після таких слів варто задуматись, чия ще ідеологія ближча до фашизму… А про Шухевича все-таки на Сході треба розповідати, пояснюючи, що він був саме УКРАЇНЦЕМ, а не малоросом, він був політиком, лідером, який природно, хотів використати інші держави для того, щоб здобути державу Українську.

Та головною проблемою «помаранчевих вождів» в Україні, на думку Клінчаєва, є те, що українці зі Сходу і Заходу не можуть їхати одні до одних у гості і випити «водки» чи закарпатського вина. «Чому? Я ж приїхала» – питаю його я. «І я можу поїхати на Захід»– відповів мені Клінчаєв. «Так у чому проблема? – питаю я. «Так, я не про те, – відповів мені Клінчаєв і перескочив на іншу тему, знову звинувачуючи у всіх бідах помаранчеву владу.

Однією з таких бід є виїзд українців за кордон. «Але українці почали виїжджати одразу після розпаду Радянського Союзу, а не після Помаранчевої революції», – зауважила я. «Правильно», – погородився зі мною Клінчаєв, після чого знову перескочив на іншу тему і відповів, що за це треба карати вождів, які допустили розвал Союзу. Дивно, чому він і їх не зобразив у музеї?

Щодо футболок з написом «Слава Богу, я не москаль», то вони й справді розповсюджуються. Але не по всій Західній Україні, а тільки у Львові. І не роздаються безкоштовно, а продаються, і за не малі гроші. І сприймаються вони тут як жарт, як гумор над гіперболізацією пошуку ворога «зовні». Проте, Клінчаєв мене переконував, що такі футболки безкоштовно роздаються у Львові, а западенці – бандерівці «злі й кровожерливі». Хоча мені досі не зрозуміло, чому Арсен Клінчаєв ображається на жартівливі футболки, адже він не москаль?

Перейшовши до розмови про другий зал, у якому зображені вороги України на чолі з Шухевичем, Клінчаєв намагався вразити мене знанням історії. Арсен переконував, що вивчав історичні архіви. Але у цьому мене змусило засумніватися. те, що Івано-Франківськ у нього асоціюється із закарпатським вином, ОУН-УПА і СС «Галичина» – це одна банда (так, нібито, «написано» в архівах), а Західна Україна приєдналася до Радянського Союзу у 40-х роках. Що ж Арсен Клінчаєв все-таки вразив мене знаннями історії... Чи незнанням? Тож все-таки довелося пояснити йому елементарне, що Івано-Франківська і Закарпатська – це дві різні області і справжнє закарпатське вино в Івано-Франківську важко знайти навіть у найкращих супермаркетах.

Ще раз хочу наголосити, що людей з такими шовіністичними настроями у Луганську одиниці. Зараз згадуючи про Клінчаєва, його образ чомусь асоціюється із «злим Шубіним». Чи не є антипомаранчевий А. Клінчаєв уособленням архетипу зла і розбрату?

Арсен Клінчаєв висловив думку, що не можна знищувати пам’ятники радянських часів, бо – це вже історія. Помаранчева революція для багатьох українців теж стала історією, багато стояли на Майдані не за лідерів, а за національну ідею. І саме тому, пройшовши через Помаранчеву революцію, українці зараз не бояться їхати на Схід випити «водки» та на Захід – закарпатського вина.

Марія ГАВРИЛЮК