.
Луганские новости
Луганские новости:
13.07.2007 08:59
Луганськ – Івано-Франківськ: східно-західний експрес

«МГ» начинает новый проект –„Луганськ – Івано-Франківськ: східно-західний експрес”, в котором планируется публикация материалов журналистов двух газет – нашей и ивано-франковского еженедельника «Репортер».

Лозунг «Схид и захид разом» истерли до дыр, однако политики в своих целях продолжают возводить барьеры между частями единого народа. Посему цель нашего совместного проекта – это обмен опытом и традициями. Мы будем рассказывать ивано-франковцам о Луганске – его проблемах и путях их решения, а наши коллеги из Западной Украины будут просвещать наших читателей о делах в своем регионе. В рамках проекта журналисты «МГ» отправятся в Ивано-Франковск, а в Луганск приедут представители «Репортера».

В наших задумках очень много интересных мероприятий и тем. Будем надеяться, что начинаемый нами проект будет способствовать долгожданному наведению мостов, и что в результате мы придем к выводу – общего у наших регионов значительно больше, чем разделяющего.

Представляем вашему вниманию первый презентационный выпуск проекта

ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА – КРАЙ, КУДИ ХОЧЕТЬСЯ ПОВЕРНУТИСЯ

На Прикарпаттi гостинно приймають всiх, незалежно вiд того, якою мовою розмовляє людина, якої вона нацiональностi i вiросповiдання

Любов ЗАГОРОВСЬКА

Прикарпаття ніби й створене для туристів. Саме на Івано-Фран­ків­щині можна побачити стільки цікавого і незвичного, що приємних вражень вистачить надовго.

Івано-Франківська область була утворена 4 грудня 1939 року. До 1962 року офіційною була інша назва – Станіславська область. Івано-Франківська область розташована на заході України. Вона межує з Львівською, Тернопільською, Чернівецькою та Закарпатською областями.
Територія області 13,9 тис. км2. Обласний центр – Івано-Франківськ.
Територією області течуть 8286 річок, переважають річки довжиною до 10 км кожна. Вони належать до басейнів Дністра і Пруту.

Довжина Дністра в межах області близько 200 км; його притоки Свіча, Лімниця, Луква, Бистриця – праві; Свір, Гнила Липа – ліві. Прут тече в південно-східній частині області, його праві притоки: Черемош, Рибниця, Пістинька, Лючка, ліві: Турка, Чорнява, Велелуя.

Річки в основному гірські. Озер мало, серед гірських озер найвідоміші Лебедине і Несамовите.
В Українських Карпатах нараховують понад 800 джерел мінеральних вод усіх типів, тут зберігається генофонд 1/3 європейської флори (близько 3000 видів рослин) та проживає понад 400 видів тварин.

Івано-Франківщина пишається своєю культурно-історичною спадщиною. На території області взято під охорону держави 3,5 тис. пам’яток історії та культури. А загальна кількість пам’яток історії, археології, містобудування, монументального мистецтва області – 1419.

Серед туристичних об’єктів найбільше значення мають: Національний заповідник «Давній Галич», музей дерев’яної архітектури та живопису ХVІ-ХVІІ ст. у м. Рогатині, ратуша 1695 р., костел 1703 р. і колегіум, вірменський храм 1763 р. в м. Івано-Франківську; Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини; Манявський скит ХVІІ ст.; мури з брамами ХІІІ-ХІV ст.; церкви: Різдва ХІІ ст., Святодухівенська 1598 р., Благовіщення 1587 р., Різдва у смт. Ворохті ХVІІ ст. Такі давні і цінні пам’ятки як церква Пантелеймона під Галичем (XII ст.), церква Святого Духа з мистецьким іконостасом в Рогатині (XVI ст.), дерев’яні гуцульські і бойківські храми відомі далеко за межами країни.

В області є п’ять міст, що згадуються в давньоруських літописах. Серед них Тисмениця (1143), Снятин (1158), Тлумач (1213), Коломия (1240). Та найдавнішим є Галич, перша згадка про який відноситься до 898 року. Пізніше він став столицею могутнього Галицького князівства і Галицько-Волинської держави. На базі пам’яток княжого Галича створений національний заповідник «Давній Галич».

Івано-Франківщина є батьківщиною оспіваних у «Слові о полку Ігоревім» князя Ярослава Осмомисла і княгині Ярославни, дівчини з Рогатина, що увійшла в історію під ім’ям Роксолани і як дружина султана відіграла значну роль у полі­тичному житті Туреччини XVI ст. Тут народились керівник опришківського руху Олекса Довбуш, сподвижник Богдана Хмельницького Семен Височан, письменники Іван Вагилевич, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Марійка Підгірянка, мистецтвознавець Святослав Гординський, композитор Анатолій Кос-Анатольський, художники Ярослав Пстрак та Василь Касіян, скульптори Михайло Бринський та Григорій Крук, провідні діячі національно-визвольного руху Дмитро Вітовський та Степан Бандера.

На території Івано-Франківської області бували і працювали Іван Франко, Михайло Грушевський, Денис Січинський, Олександр Олесь, Богдан Лепкий, Олекса Новаківський, Михайло Коцюбинський, Максим Рильський.

В 1919 році, коли Станіслав був столицею ЗУНР, тут в різний час побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Євген Коновалець.

Івано-Франківськ знаходиться на висоті 255 м над рівнем моря. Це зовсім невеличке місто, компактне і затишне. Здається, що тут всі між собою знайомі.

Звісно, історичне обличчя міста змінилося, і в цьому велика провина безгосподарності деяких політичних діячів, які дозволили зводити нові будинки в центральній частині міста, зруйнувавши таким чином, цілісну картину історичного обличчя Івано-Франківська.

Але увагу гостей міста незмінно привертають кафедральний собор Святого Христового Воскресіння, вірменська церква, єзуїтський колегі­ум і, звісно, міська ратуша, в приміщенні якої знаходиться Івано-Франківський художній музей. У ньому зібрані унікальні пам’ятки галицького іконопису й барокової скульптури, роботи українських художників другої половини XX ст., а також твори польських, австрійських та італійських майстрів ХVIII-XX століть, майстрів барокової тематики: Томаса Гуддера, Конрада Кутченрайтера, Йоана Георгія Пінзеля, Матвія Полейовського, Діоніза Станетті, братів Унтербергерів та ін.

Серед місць, які обов’язково варто відвідати, – старовинний Манявський скит. Він зберігся з XVII ст. Засновником його був виходець із Афону монах Йов Княгиницький. Свого часу тут знаходилась велика бібліотека стародруків. Легенди кажуть, що сюди неодноразово навідувався легендарний гуцульський опришок Олекса Довбуш. Вище монастиря є один з наймальовничіших карпатських водоспадів – Манявський водоспад.

Одне з найдавніших поселень Івано-Франківської області – місто Коломия, яке до 1939 року було другим після Львова центром культурно-громадського життя Галичини. У 1926 році тут відкрито музей Гуцульщини – на сьогодні це одне із найстаріших сховищ декоративно-прикладного мистецтва Прикарпаття. Його навіть занесли до Королівської Енциклопедії Великобританії, як музей світових шедеврів.

У 2000 році у Коломиї збудували унікальну архітектурну споруду – Музей писанки. Ц єдиний в світі музей писанкового розпису. Адже традиції розпису писанки сягають дохристиянських часів, а з поширенням християнства писанка стала символом Христового Воскресіння. У цьому музеї зібрана велика колекція писанок (пасхальних яєць) з різних регіонів України.

Крім того, особливої уваги заслуговує мальовниче місто Галич. Археологічні дослідження поблизу міста в селах Крилосі, Комарові, Підгородді, Вікторові свідчать, що на цій території людина оселилась ще в добу міді-бронзи.

Стародавній Галич розкинувся на Крилоській горі, біля її підніжжя у межиріччі Лукви та Мозолевого потоку аж до Дністра. Вдале географічне розташування міста у поєднанні з штучним укріпленням полегшувало його захист. Ще й досі збереглися залишки п’яти рядів могутніх фортечних валів, що досягають висоти близько 25 м. Тепер тут міститься філіал обласного краєзнавчого музею «Давній і сучасний Галич».

Найбільшого піднесення досяг Галич за Ярослава Осмомисла (1153 – 1187), оспіваного в «Слові о полку Ігоревім». Найвизначнішою архітектурною пам’яткою Галича був Успенський собор, збудований за князювання Ярослава Осмомисла у 1157 році, фундаменти якого досліджені археологами.

Своєрідною столицею народного мистецтва Гуцульщини здавна називають Косів. Саме на Косівщині розвивались основні галузі народних ремесел: різьба по дереву, гончарство, художнє ткацтво та вишивка. А косівський сувенірний ринок задовольнить найвибагливіші смаки мандрівників.

На Прикарпатті є все – старовинні замки і фортеці, храми і костели, стрімкі гірські вершини і бурхливі річки. Тут все дихає історією, самобутністю і оригінальністю. Та, насамперед, тут цікаві і привітні люди, які зустрінуть гостей, запропонують старовинні народні страви, розкажуть історії та легенди краю.

Багато людей, які жодного разу не були на Івано-Франківщині, вважають цей регіон дивним і навіть небезпечним. Але все це дурниці, штучно насаджений поділ на «східняків» та «бандерівців». Насправді, на Прикарпатті гостинно приймають всіх, незалежно від того, якою мовою розмовляє людина, якої вона національності і віросповідання. Одне знаю точно: ті, кому пощастило відвідати Івано-Франківщину, обов’язково сюди повертаються.

НЕВІДОМА ЛУГАНЩИНА

На околицi Дикого поля: на пiвденнiй чи на пiвнiчнiй?

Михайло БУБЛИК

Луганська область утворена 3 червня 1938 року на східній половині території Сталінської (нині Донецької) області. Місцева легенда стверджує, що у правлячої верхівки країни «донецькі» вже тоді викликали серйозне занепокоєння: надто великий людський та економічний потенціал опинився під їхнім контролем. А раптом ці, згуртовані специфічними умовами краю, хлопці почнуть «качати права» на черговому з’їздові КПРС?! І область, що з’явилася на мапі України усього лише за шість років до того, оперативно розділили на дві «братні» – Сталінську й Ворошиловградську. Тепер остання називається Луганською областю

У тіні «великого брата»

У такий спосіб Луганщина отримала перший досвід «сепаратизму». Здавалося б, роз’єднання суто формальне; регіон – той самий, кліматичні, соціальні умови, характер занять більшості населення (на шахтах та заводах) практично нічим не відрізняються – Донбас, він і є Донбас. Однак «донецькі» виявилися ініціативними, ба навіть агресивними (що красномовно доводить теперішня їхня роль в українській політиці та економіці), «луганські» ж натомість «сиділи скраю» й рюмсали: «Нас кривдять!..». Коли йшлося про кривдників з Києва або Львова – гучності додавали; коли ж доводилося згадувати надмірні апетити сусідів – робили це майже пошепки. Але згадували – де ж подітися…

Це стосується не лише т.зв. «еліт», хоча їх – у першу чергу. Скажімо, шахтарські селища та містечка Донеччини після кризи початку-середини 90-х збереглися загалом у набагато кращому стані, ніж у сусідів. Просто тому, що мешканці перших у кризові роки виявили набагато більше підприємливості й вигадливості (іноді навіть кримінального характеру). Власне, це стосується не лише останніх років.


У Донецькій області значно модерніші шахти; я, наприклад, не знаю тут шахт із похилими стволами, а на Луганщині таких «мастодонтів» залишилося багато. Від Радянського Союзу Донеччині залишилися більш сучасні металургійні комбінати. Щоправда, нинішній Алчевський меткомбінат далеко вирвався вперед у справі модернізації, от тільки ведеться вона… «донецькими» ж власниками, себто корпорацією «Індустріальний союз Донбасу».


Чи то ім’я кращого друга всіх фізкультурників у назві області тому посприяло, чи той факт, що курський селянин Микита Хрущов починав свою пролетарську кар’єру в Рутченковому (нині Кіровський район Донецька) – але перший раднаргосп з’явився в Донецьку; тут же утворили Мінвуглепром УРСР і кілька дуже важливих регіональних структур: «Донбасенерго», «Донбастрансгаз», управління Донецької залізниці тощо. З одного боку, все найкраще залишалося в межах Донецької області, а з іншого – кувалися кадри. Зрештою, титул «столиця Донбасу» мимоволі змушував ворошиловградців дивитися на величного сусіда знизу вгору. А були ж часи, коли в повітовому місті Луганську просто не знали про існування заштатного містечка з нетутешньою назвою Юзівка…

Шахтарів плем’я та деякі інші

Це може здатися не надто патріотичним по відношенні до рідної області, однак, по-перше, цим я підкреслюю, за формулою Леоніда Даниловича, що Луганщина – то не Донеччина. А по-друге, автор цих рядків… сам народився й виріс у Донецькій області. До речі, це суттєвий момент для розуміння характеру нашого краю. Переважна більшість населення Луганщини (як, власне, й усього Донбасу) – це люди, які або самі народилися в інших регіонах, або їхні батьки приїхали сюди на «стройки века». Когось сюди привезли під конвоєм...

Один мій знайомий народився в Луганську (ще до війни); працював на шахті, аж раптом – його разом із тисячами земляків комсомол направив орати неосяжні степи Казахстану. Та не хвилюйтеся: партія не допустила збезлюднення Донбасу. На місце мого друга вона прислала уродженця одного з сіл Чуваської АРСР. Хлопець зробив непогану кар’єру, вінцем якої стало народне депутатство. І він чотири роки розпові­дав з трибуни Верховної Ради незалежної України, в чому полягають справжні інтереси справжнього Донбасу і як має розвиватися багатонаціональна Україна. А той, мій друг, повернувшись додому, заробив ярлик «ярого націоналіста».

Луганщина багатонаціональна. За офіційними даними, тут можна зустріти представників аж 101 народу. Але коли від 2,5 мільйонів її людності віднімеш 54,8% українців і 41,7% росіян, то вийде, що всіх інших національностей не набереться й на 100-тисячне місто. Тому в місцевій політиці «іноземці» жодної ролі не відіграють, якщо не брати до уваги тієї обставини, що рада з представників національно-культурних товариств області послідовно виступає на боці правлячої верхівки. Що думають з цього приводу ті, кого ті товариства начебто представляють – сказати важко. Принаймні, жодного випадку, коли б те чи інше земляцтво виступало з власними вимогами, не пригадую.

Що ж до ворожнечі між українцями та росіянами… Мені відомий лише один конфлікт на мовному ґрунті. Один прибічник української мови викладання у вишах побив свого опонента, великоруського шовініста, просто в приміщенні обласного телебачення відразу по завершенні дискусії (принаймні, так стверджувалося в заяві обласного проводу ПРУ). Правда, цей «великорос» насправді є вірменином за національністю. А так питання мови і зденаціоналізованим українцям, і таким самим росіянам краю (окрім тих, що засідають по місцевих радах) глибоко по фігу.

Цікавий феномен: найбільш лояльно до державної мови в усіх сферах буття – якщо не рахувати «професійних» українців – налаштовані корінні росіяни. Хто з тих чи тих причин переїхали в Донбас в останні роки існування СРСР, і навіть самі не до кінця засвоїли українську. А може, все логічно: люди ще пам’ятають про свої корені – і тому спокійно визнають права іншої нації бути господарем на власній землі. На відміну від тих, хто такими господарями вважає себе – на тій лише підставі, що його колись відібрала і просунула нагору по кар’єрній драбині ще та, комуністична номенклатура.

Легенди й міфи рідного краю

Збіговисько цієї переляканої, а тому особливо небезпечної, номенклатури країна мала нагоду спостерігати в Сіверськодонецьку. Боюся, народ і досі толком не знає, які лунали гасла й заклики під склепінням Льодового палацу, які документи уже були прийняті Луганською обласною радою, яка в питанні сепаратизму далеко випередила своїх донецьких колег. Справа залишалася за малим – за масовою підтримкою населення. Ось тут виявилося: надто щільно регіональна влада працювала зі своїм населенням, втовкмачуючи йому, «хто в нашому донбаському домі є господар», а хто так… обслуговуючий персонал.

Проголосувати за того, на кого вкаже начальник, такий персонал може; повертатися столицею за 150 гривень «добових» він теж погодиться. А ризикувати своїм здоров’ям заради «пацанів», яких він міг бачити лише по телевізору – це вже вибачайте. І операція «Пісуар», ґрунтовно просмердивши Луганщину, провалилася.

Читач може запитати: зазвичай, розповідаючи про шахтарський край, згадують про його «степь донецкую», про промисловий потенціал, про видатних особистостей на кшталт Олексія Стаханова чи героїв «Молодої гвардії» – а ти нам все про полі­тику. Та не про політику я – про головне багатство краю, його людей. Як вони поводяться в критичні моменти історії. Про того ж Стаханова можна дещо розповісти, однак я не впевнений, чи є він «луганським». Адже в серпні 1935-го, коли народився стаханівський рекорд, Луганської області ще не існувало. А останні свої роки Олексій Григорович доживав у Торезі Донецької області. Про промисловість та інші галузі народного господарства шукайте в довідниках. Що ж стосується героїчного краснодонського підпілля…

З одного боку, все про «Молоду гвардію» розповів Олександр Фадєєв у однойменному романі. Більше б могли розповісти документи, але їх чомусь не оприлюднюють. Я маю на увазі не шкільні твори майбутніх героїв і не їхні комсомольські квитки, а, скажімо, кримінальні справи, за якими їх розстрілювали. Однак жодної справи, чи то української поліції Краснодону, чи фельджандармерії або Абверу слідчі НКВД-МГБ-КГБ так і не знайшли. Хоча міф про «Молоду гвардію» був наріжним у комуністичній пропаганди, а більшість німецьких архівів потрапила до рук радянських спецслужб. Так не друкують і матеріалів кримінальних справ, що велися проти тих самих поліцаїв та фельджандармів, що оперували в Краснодоні та навколо. А там є багато… несподіваного.

З іншого ж боку у нас аж у надто агресивній манері заперечується всяка присутність на теренах Луганщини українського підпілля в часи війни. А мені особисто доводилося читати справу професора Костянтина Бернацького, який очолював обласну ОУН у 1942-43 рр. За його свідченнями, бандерівці мали в області доволі потужну й розгалужену структуру. До речі, Костянтина Івановича, за його словами, завербувала його людина на ім’я Євген. Чи не знаменитий це Євген Стахів? Багато на це вказує.

До слова про луганський сепаратизм. У тому самому Краснодоні, точніше, в Краснодонському районі під час нацистської окупації набагато більш помітними, ніж фадєєвські підпільники, були донські козаки. Вони якось парад влаштували на ринковій площі, а одного разу написали листа «Рейхсканцлеру Великой Германии, Вождю Европы Господину Адольфу Гитлеру». Козачки скаржилися фюрерові, що їх, «казаков Краснодонского района насильственно присоединили к Украине и сделали невольными украинцами». І т.д., і т.п. Неприємно? Ще б пак. Але ж це було. Нащо ж приховувати факти? А таки приховують.

Східна Україна –і крапка!

Якось не люблять у нас розпові­дати про український характер краю. Але ж на Луганщині народилися й виросли Микола Руденко, Іван Світличний, Василь Голобородько, Петро Шевченко-Біливода. Володимир Сосюра народився в сусідньому Дебальцевому, а ріс і формувався в «Лисичому над Дінцем», може, навіть був знайомий із дідом Катерини Чумаченько, дружини нинішнього Президента України. Він (дід) десь тут і похований. І очевидно, що не могла людина стати українським поетом, коли б росла не в україномовному середовищі. А воно таки було саме українським. За даними перепису 1905 року, щонайменше 70 відсотків населення теперішнього Донбасу розмовляли «на малороссийском языке». Сьогодні пропорція зворотна: українською розмовляють 30%.

А от жодного російського письменника чи поета рівня Сосюри чи Руденка Луганщина світові не подарувала. Хіба що Володимира Даля. Який був не стільки письменником, скільки мовознавцем. До того ж датчанин за походженням, Вальдемар-Йоганн Даль значною мірою відчував себе українцем, чому є письмові підтвердження. І знову питання про мовне середовище. Сімдесят відсотків луганського люду запевняють, що розмовляють російською, однак від їхньої «російською» Пушкін у труні перевертається: «шо», «дє», «ішол» (йшов), фрикативне «г»… А куди подіти українську мелодику «луганської» мови?! А наголоси? Не те середовище, аби народжувати Єсеніних. Хіба що Горбачових та співців «Підмосковних вечорів».

А може, Луганщина просто не навчилася рекламувати себе – і своїх героїв? Адже край наш насправді надзвичайно цікавий. Ну, наприклад. Судячи з кількості знайдених на теренах області половецьких «баб», ці терени слугували свого часу чимось на кшталт поганської «Мекки». Тут була справжня «столиця» Землі Половецької. Якщо хочете, саме про нас писав невідомий автор «Слово о полку Ігоревім». Доцент Луганського педуніверситету Костянтин Красильников здійснив науковий подвиг: зібрав у дворі свого вишу найбільшу в світі колекцію кам’яних скульптур і описав їх. І що? І доцента знають лише у вузьких наукових колах, і його колекцію. Хоча доступ до неї вільний усім жителям та гостям Луганська.

Половці – то не українці? Ну, це як подивитися. Боняк, Кобяк, Кончак – чи не надто характерні закінчення імен половецьких ханів? А якщо згадати, як інтенсивно родичалися вони з сусідами… Є дані, що мати Олександра Невського була половчанкою. Але ж не тільки князі родичалися.

Дивак – чи геній – Микола Шматько створив підземну галерею свої скульптур з італійського (!) та уральського мармуру. Талант його визнали «донецькі», запросили до себе. Колишня обласна влада заманила його назад – і «кинула». Тепер Микола Гаврилович збирається від’їжджати за кордон. Разом із сотнею чи більше статуй, частину з яких (трохи пошкодивши та прибруднивши землею) цілком можна було продавати за мільйони під виглядом робіт Фідія чи Праксителя. Байдуже, Старшого, чи його онука.

А торік в Перевальському районі археологи розкопали арійське святилище. Справа не в художній його цінності, а в тому, що ця доволі складна в інженерному сенсі споруда за обсягом робіт дорівнює середній єгипетській піраміді, а за віком – на два століття старша піраміди Джосера. Тобто найдавнішої з усіх відомих. Реакція на сенсацію виявилася на диво слабкою. Хоча арії, начебто, є спільними предками переважної більшості європейців, індійців, іранців і низки літописних народів…

* * *
Що казати: на Луганщині є все, про що пишуть путівники: велика промисловість, родючі землі. талановиті люди, багата історія, хоча така, що суттєво відрізняється від «традиційної». Тут слід лише пам’ятати, що протікала та історія на перехресті навіть не народів – циві­лізацій. Іраномовні арії, скіфи, сармати та алани, тюрки – болгари, печеніги, половці, татари. До античного Танаїсу щонайбільше – якась сотня кілометрів. І справжнісінький Вавилон, починаючи з кінця XVIII століття і до самих останніх часів існування Радянської імперії. Війни, Голодомори, репресії… Усередині дев’яностих минулого століття – реструктуризація. Це коли знищувалися шахти із запасами вугілля на десятки років. Після чого люди залишалися не просто без роботи, а й без землі – вона або навіки псувалася солоними шахтними водами, або заражалася радіацією.

Чи слід після таких жахів пред’яв­ляти тутешнім українцям претензії, що вони якісь не такі, як решта? Та такі вони, такі. Тільки ще не до кінця оговталися.

Подписаться на луганские новости

В РПЦ объявили убийство мирных украинцев - священной войной. В УПЦ прокомментировали
В Луганске будут отбирать пустующее жилье
Россия массово отправит в Донбасс насильников
Как беженцам ВПЛ получить государственную помощь
НБУ хотят запретить наличные платежи украинцам
Луганск: Жизнь в «России»
Убить всех, - экс-президент РФ
Украина вышла на Евро 2024
Зеленский неожиданно уволил экс-главу Луганщины
В Украине все таки создадут электронный военный билет